Women and Justice: Keywords

The Criminal Code and Criminal Procedural Code of Ukraine were amended in December 2017 to adopt provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (Istanbul Convention). As a result of these amendments, new dangerous acts were criminalized. For example, Article 151-2 supplemented the special part of the Criminal Code of Ukraine by providing criminal liability for forced marriage. Forced marriage (meaning coercing a person to marry, to continue a forcible marriage, to enter into cohabitation without marriage, to continue cohabitation, or to move to a territory other than that in which they reside, regardless of citizenship) is punishable by arrest for a term of up to six months, by restriction of liberty for a term of up to three years, or by imprisonment for the same term. Article 126-1 supplemented the special part of the Criminal Code by providing criminal liability for domestic violence. Domestic violence (meaning intentional systematic physical, psychological, or economic violence against a spouse or ex-spouse or another person with whom an offender has had a family or close relationship) is punishable by community service of up to 150-240 hours, or arrest for up to six months, restriction of liberty for up to five years, or imprisonment for up to two years. A new chapter, “Restrictions,” established that, in the interests of domestic violence victims, the convicted person might be (i) banned from living with a person who suffered from domestic violence or (ii) restricted in communications with their child if the child was a victim or observer of domestic violence. In addition, these amendments provide criminal liability for failure to comply with restrictive measures, which is punishment with arrest for up to six months or restriction of liberty for up to two years. Finally, consent is valid if it is a person's exercise of free will, in consideration of attending circumstances.

У грудні 2017 року до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України були внесені зміни з метою закріплення положень Конвенції Ради Європи «Про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з ними» (Стамбульська конвенція), прийнятої у 2011 році. У результаті цих змін нові суспільно небезпечні діяння були криміналізовані. Наприклад, особливу частину Кримінального кодексу України доповнено статтею 151-2, яка передбачає кримінальну відповідальність за примушення до шлюбу. Примусовий шлюб (тобто примушування особи до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжиття без укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або спонукання з цією метою особи до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає (там «проживає» означає постійне місце проживання в певному місці, не обов’язково пов’язане з громадянством) карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Також у 2017 році особливу частину Кримінального кодексу України було доповнено статтею 126-1, яка передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство. Домашнє насильство (тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи) караються громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до двох років. Додано новий розділ «Обмежувальні заходи». Встановлено, що в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки: заборона перебувати в спільному місці проживання з жертвою; обмеження спілкування з дитиною у разі вчинення насильства в сім'ї щодо дитини або в її присутності; крім того, ці зміни передбачають кримінальну відповідальність за невиконання обмежувальних заходів (покарання у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років). Примітка: Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.

The appellant applied to the court for a restraining order against her son (in Ukrainian legislation, this term means a judicially established measure that temporarily restricts rights or imposes obligations on a perpetrator of domestic violence and is aimed at ensuring the victim's safety). The appellant wanted the restraining order because her son, who lived in the same apartment with her, consumed alcoholic beverages and narcotics, and verbally insulted, humiliated, intimidated, threatened to kill her. The appellant asked the court to issue a six-month restraining order imposing certain obligations on her son, including the obligation to leave her place of residence. The court of first instance granted the appellant’s application in part, but the court did not impose the restrictive measure related to her son's access to housing. In the court’s opinion, the obligation to leave the appellant’s place of residence could violate the son's right to own and use housing and therefore such a measure was not proportionate under the established circumstances. The Court of Appeal left this decision unchanged. The appellant filed a cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances did not fully assess the risk of her son continuing to commit, or re-committing, domestic violence. The appellant argued that this case did not involve deprivation of property rights, but only temporary restrictions. Referring to the practice of the European Court of Human Rights, the Supreme Court concluded that in this case there was indeed a justified risk of continuation or repeated perpetration of domestic violence, the occurrence of severe or particularly severe consequences for the victim, and such risk was real. This case is significant because it found that courts should prioritize the safety of the victim rather than the property rights of the perpetrator. Under such circumstances, the Supreme Court prohibited the woman's son from approaching within 100 meters of their joint residence.

Скаржниця звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису щодо її сина (в українському законодавстві під цим терміном розуміється встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи). Скаржниця хотіла, аби суд видав обмежувальний припис, оскільки її син (який проживав з нею в одній квартирі) вживав алкогольні напої та наркотики, погрожував їй вбивством, використовував щодо неї словесні образи, приниження та залякування. Скаржниця просила суд видати обмежувальний припис строком на шість місяців із покладенням на її сина певних обов’язків, зокрема зобов’язання залишити місце проживання. Суд першої інстанції частково задовольнив заяву скаржниці, але суд не застосовував обмежувальний захід до її сина, який стосувався доступу до житла. На думку суду, зобов’язання залишити місце проживання скаржниці могло порушити право сина на володіння та користування житлом, а тому такий захід не був пропорційним за встановлених обставин. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Скаржниця подала касаційну скаргу до Верховного Суду, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі оцінили ризик продовження або повторного вчинення її сином домашнього насильства. Скаржниця стверджувала, що в цій справі не йдеться про позбавлення права власності, а лише про тимчасові обмеження. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, Верховний Суд дійшов висновку, що в даному випадку дійсно існував обґрунтований ризик продовження або повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких чи особливо тяжких наслідків для потерпілої і такий ризик був реальним. Ця справа є важливою, оскільки в ній було встановлено, що суди повинні надавати пріоритет безпеці жертви, а не майновим правам кривдника. За таких обставин, Верховний Суд заборонив синові жінки наближатися на відстань ближче 100 метрів до їхнього спільного помешкання.

The applicant intended to change her patronymic (this term means a part of a personal name was traditionally derived from the name of the father of the person concerned) to disassociate herself from her biological father and associate herself more closely with her stepfather and half-brother. Despite the fact that the woman successfully changed her surname to the surname of her stepfather, she was not allowed to change her patronymic. The authorities' main argument was that new legislation prohibited such a change, which the applicant argued was an illegal and unjustified restriction of her rights. She appealed the decision to the local court, which concluded that the state authorities acted in accordance with the law, after which a change of a patronymic was only legally possible when the father of the person concerned had previously changed his forename. The appellate court and the Higher Administrative Court upheld the decision of the first-instance court. The woman appealed to the European Court of Human Rights (“ECtHR”), alleging that there was a violation of her right to private and family life under Article 8 of the Convention on Human Rights. The ECtHR drew attention to the fact that the Ukrainian legislation regulating change of a forename or surname was flexible, but did not provide sufficient reasons for the restrictions on changing the patronymic. Thus, the ECtHR held that authorities failed to comply with their obligations under Article 8 of the European Convention on Human Rights by denying her right to change the patronymic, which was an important aspect of woman`s private and family life. In the most recent version of the Civil Code, the right to change one`s patronymic is established without restriction.

Заявниця мала намір змінити своє по батькові (цей термін означає частину особистого імені, що традиційно походить від імені батька відповідної особи), щоб відмежуватися від свого біологічного батька та більш тісно пов’язати себе із вітчимом та неповнорідним братом. Незважаючи на те, що заявниця успішно змінила своє прізвище на прізвище свого вітчима, їй не дозволили змінити по батькові. Основним аргументом уповноважених осіб було те, що нове законодавство забороняло таку зміну, що, на думку заявниці, було незаконним та необґрунтованим обмеженням її права. Жінка оскаржила відмову до місцевого суду, який дійшов висновку, що державні органи діяли у відповідності до закону, який визначав, що зміна по батькові можлива тільки у тому випадку, коли батько такої особи попередньо змінив своє ім’я. Суди апеляційної інстанції та Вищий адміністративний суд залишили рішення суду першої інстанції без змін. Жінка звернулася до Європейського суду з прав людини (“ЄСПЛ”), стверджуючи, що мало місце порушення її права на приватне та сімейне життя відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини. ЄСПЛ звернув увагу на те, що українське законодавство, яке регулювало зміну імені чи прізвища було гнучким, але не містило достатніх підстав для обмежень щодо зміни по батькові. Таким чином, ЄСПЛ постановив, що органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, відмовивши їй у праві змінити по батькові, яке було важливим аспектом приватного та сімейного життя жінки. В останній редакції Цивільного кодексу право на зміну по батькові встановлено без обмежень.